Невпевненість у собі – це часто проблема зовнішнього, а не внутрішнього світу людини.
У кожного є такий досвід: учитель, наставник чи батько переконує вас бути більш впевненим у собі. Але насправді це змушує вас відчувати ще більше розчарування та безпорадність. Психологи Едді Бруммельман і Келлі Зімеріс доводять, що традиційні уявлення про те, як виховати впевненість у собі, не працюють, а подекуди й шкодять.
Ми живемо в епоху культу впевненості в собі: ця якість вважається ключем до успіху в усіх сферах життя. Але хіба в когось виходило “надути” цю впевненість як повітряну кульку? Психологи називають це явище “пасткою впевненості”: популярним, але хибним переконанням, що достатньо просто сказати людям, що вони мають бути більш впевненими в собі, і це покращить їхнє життя.
У сучасному світі дітей обсипають похвалами, покликаними підвищити їхню впевненість у собі, навіть якщо вони просто зав’язали шнурки або вдягли куртку. Коли діти стають досить дорослими, їх заохочують розвивати впевненість за допомогою позитивних тверджень:
Я зможу, я найкращий!
Тим самим шляхом ідуть і поширені книги порад для дорослих. Наприклад, часто рекомендують складати списки досягнень і переконувати себе в тому, що ви приголомшливий. Вуаля: більше немає майже жодного виправдання, щоб бути невпевненим у собі.
Однак фахівці застерігають від подібної “лобової атаки”. Безумовно, впевненість – це здорово. Велика кількість наукових досліджень показує, що такі люди щасливіші, здоровіші й успішніші. Помилка в тому, як цю впевненість намагаються виховати в собі та інших.
Однією з поширених помилкових стратегій, яку використовують багато батьків, є роздута похвала, наприклад: “Ти приголомшливий! Ти неймовірно добре це зробив!” Психологи спостерігали за взаємодією батьків і дітей, і виявили, що батьки особливо схильні роздмухувати похвалу для дітей із низькою самооцінкою.
Попри благі наміри, дослідження 2017 року показує, що завищена похвала може дати зворотний ефект, змушуючи дітей з низькою самооцінкою турбуватися про те, що вони не зможуть відповідати стандартам, які має на увазі похвала.
Інша популярна, але помилкова форма заохочення включає в себе навчання людей позитивного самосприйняття: говорити собі, що вони чудові, нагадувати собі про всі досягнення або перераховувати похвалу, отриману від близьких. На жаль, як і у випадку з надлишковою похвалою, позитивна самооцінка може, за іронією долі, нагадувати людям з низькою самооцінкою про болючу невідповідність між тим, ким вони є, і тим, ким вони хотіли б бути.
Наприклад, дослідження показують, що повторення позитивних тверджень про себе, таких, як “Я чудова людина!” може змусити людей з низькою самооцінкою почуватися гірше. Аналогічним чином, роздуми про свої успіхи можуть призвести до того, що люди з низькою самооцінкою почуватимуться більш тривожно, відчуватимуть напругу, тремтіння і задишку. Вони відкидають похвалу.
Одним словом, два найпоширеніші способи посилити впевненість у собі, змушують людей, не впевнених у собі, почуватися ще більш пригніченими. Але це ще не все. Те, як нині викладається впевненість у собі, містить подвійне послання в дусі “самі винні”. Як стверджують Шані Оргад у книжці “Психічна ідея” та Розалінд Гілл у книжці “Культура впевненості”, твердження про впевненість у собі часто спрямовані на людей, які належать до неблагополучних або незахищених верств суспільства, включно з жінками, національними меншинами або людьми з дуже низьким рівнем доходу. Заклики “просто бути впевненим у собі” навіюють цим людям, що вони самі винні у своєму тяжкому становищі.
Наприклад, безліч книг популярної психології для жінок підтверджують, що жінки виявляють менше впевненості в собі, ніж чоловіки, в корпоративному світі. А потім відбувається підміна понять: автори стверджують, що цей розрив у впевненості може перешкоджати їхньому прогресу в корпоративному світі, де перевагу віддають людям, які випромінюють високу самооцінку. У книжці “Кодекс впевненості” Кетті Кей і Клер Шипман стверджують:
Мозок жінки їй не друг, коли справа доходить до впевненості.
Незважаючи на гадану доброзичливість, це послання навіює, що жінок стримують лише внутрішні, а не соціальні бар’єри, і щоб подолати ці бар’єри, треба бути просто трохи впевненішими в собі.
Ті, хто закликають підвищувати самооцінку, мають рацію в одному: впевненість у собі має значення. Але вони помиляються в іншому – її не можна підвищувати у вакуумі, без урахування суспільних обставин.
Безумовно, є індивідуальні відмінності: деякі люди генетично схильні до більш високої впевненості в собі, інші виросли в сім’ях, де були сприятливі умови для формування високої самооцінки. Проте часто не береться до уваги той факт, що деякі суспільні ідеї та структури, які звеличують одних і відтісняють у тінь інших, підривають упевненість у собі в певних соціальних груп. Найчастіше відсутність упевненості в собі – це не особистий недолік, а відображення ширших суспільних ідей і структур.
Візьмемо, приміром, синдром самозванця (переконаність у тому, що успіх прийшов завдяки удачі, і страх бути викритим). Авторитетне дослідження психотерапевтів Полін Кланс і Сюзанни Імс показало, що найчастіше від цього синдрому страждають жінки з високими досягненнями. Історично склалося так, що це явище розглядалося як особиста проблема, що виникає внаслідок раннього родинного виховання і вкорінюється в психіці жінки. Здавалося б, рішення просте: хвалити жінок або нагадувати їм про їхні достоїнства чи здібності.
Однак останні дослідження спростовують цю точку зору, вказуючи на те, що джерело почуття міститься в навколишньому середовищі, а не в самій людині. Вони показали, що жінки частіше відчувають синдром самозванця, ніж чоловіки, тільки в певних умовах, коли їх оцінюють через призму гендерних стереотипів.
Наприклад, в академічних дисциплінах, де поширена думка, що для досягнення успіху необхідні особливі здібності або “геніальність”, яких неможливо навчитися. Водночас жінки рідше страждають від синдрому самозванця у сферах, де цінується потенціал кожної людини, де люди вірять, що кожен може стати дуже успішним, за умови належної кількості зусиль і відданості справі.
Це показує, що синдром самозванця або інші ознаки низької впевненості в собі часто не спричинені психологічними блоками всередині людини, просто певне середовище отримує зиск, коли люди сумніватимуться у своїй цінності чи здібностях.
Якщо ви коли-небудь відчували брак упевненості в собі та пробували безліч вправ, щоб упоратися з цим, знайте, що цей досвід часто говорить більше про ваше оточення, ніж про вас. Часто відповідальність за те, щоб подолати існуючі несправедливі стереотипи суспільства, покладають саме на тих, проти кого ці стереотипи спрямовані, тоді як справжнє вирішення проблеми перебуває поза їхнім контролем.
Наприклад, як пише психологиня Дженніфер Шихі-Скеффінгтон, людей, які живуть у бідності, часто переконують у силі позитивного мислення. Популярні програми вчать їх “брати себе в руки” або “мислити масштабно”. Однак реальність, як пояснює Шихі-Скеффінгтон, така, що коли люди відчувають фінансову нестійкість, вони зосереджуються на загрозах тут і зараз, а не на абстрактних устремліннях у майбутнє. Коли автори популярних книжок нав’язують людям, які живуть у бідності, нібито позитивний спосіб мислення, вони не беруть до уваги структурні умови, які підривають ті самі переконання, що вони прагнуть прищепити. Неможливо “мислити, як мільйонер”, якщо немає грошей навіть на базові потреби.
Впевненість у собі приносить свої плоди: ті, хто впевнений у своїй значущості та здібностях, як правило, живуть щасливішим, здоровішим та успішнішим життям. Однак розвиток упевненості в собі – справа непроста, вона потребує не тільки особистих зусиль, а й створення середовища, в якому будуть сприятливі для цього умови.
Навіть якщо вкорінені системні проблеми не можуть бути розв’язані одразу, багато людей уже в змозі вжити заходів зі створення середовища, яке усуває прогалини в упевненості. Наприклад, керівники можуть створити середовище, яке донесе до співробітників думку про те, що кожна людина має потенціал для досягнення успіху, щоб на людину не дивилися крізь призму шкідливих стереотипів.
Аналогічним чином, вчителі та батьки можуть створити середовище, орієнтоване на навчання, яке охоплює та розвиває потенціал кожної дитини. Якщо дитині бракує впевненості в собі, не намагайтеся підвищити її за допомогою розумових вправ. Натомість навчіть дитину розв’язувати поставлені завдання, і впевненість у своїх силах прийде природним чином.
