Проблеми, звісно, підштовхують до розвитку. Однак, коли бачиш купу чогось, що не працює, здогадатися, як усе налагодити, – складно.
Тож – використовуємо техніку Джеррі Стерніна, який вирушив до В’єтнаму боротися з недоїданням. В’єтнамською не говорив, ресурсів майже немає, на проєкт відведено 6 місяців.
Звичайний підхід до розв’язання проблеми – закопатися в її причинах. Які й так зрозумілі – злидні, немає чистої води, низький рівень освіченості, антисанітарія. Подібним аналізом, пишуть Хізи, можна займатися нескінченно. Що зробив Стернін.
- Вивчав проблему там, де вона виникла – поїхав у села. А не читав звіти в кабінеті.
- Став шукати найкращі практики: вимірював дітей із вкрай бідних сімей у пошуках найбільш великих і здорових. Знайшов.
- Почав шукати відмінності в системі харчування сімей із великими дітьми. Теж знайшов – їх годували тією ж кількістю їжі, але чотири рази на день. І різноманітніше – матері, працюючи в полях, заодно шукали дрібних креветок і крабів. І ще по дрібницях.
- Тут би погоріло безліч консультантів. Автоматична реакція – скликати всіх і сказати:
Люди! Відповідь знайдено! Ось вам список рекомендацій.
Тільки знайти рішення мало. Треба переконати людей змінюватися. З якого дива в’єтнамцям слухати білого американця, що і як їм їсти?
Тож Стернін став щодня збирати групи по 10 осіб, які разом готували їжу. Поєднав рішення з громадським тиском, підніс рекомендації як “від своїх”. І в наступних селах проходив увесь процес заново, а не казав:
Там це спрацювало.
Бо отримав би відповідь:
У нас тут усе не так.
У підсумку програма Стерніна охопила 2,2 млн осіб і сотні сіл.
Ось така інструкція з пошуку рішень у безвихідній, від початку, ситуації.
