Вже дуже багато постів написано про релокацію (мною в тому числі). Про те, як класно опинитися в міжнародному середовищі, у новому місті, спілкуватися іншою мовою, подорожувати, припустімо, Європою без віз, бачити світ.
Це справді круто. Коли я вперше поїхала в невеличку подорож із Будапешта до Відня (2 години їзди) і для цього мені потрібно було просто купити квиток і… все, у мене був шок. Я ж звикла, що ти плануєш подорож до Європи щонайменше за кілька місяців, гонишся за візами, ловиш квитки. А тепер це як із Києва до Львова змотатися, тільки приїжджаєш, а там інша валюта (в Угорщині форинти, в Австрії євро) та інша мова. Інший всесвіт, який так близько.
Коли ти перестаєш навіть відчувати, що ти спілкуєшся іншою мовою, це все так природно, це правда круто.
Це справді круто, коли ти знаходиш спільну мову з людьми, які зростали на іншому кінці світу (буквально), дізнаєшся, а як у них було, і ось ви обговорюєте, що в Румунії, виявляється, у школах вчаться 12 років, а чекати на робочу візу з Аргентини потрібно ще довше, ніж з України.
Це все розширює. Напевно, це один із найяскравіших досвідів у моєму житті – релокація.
Але ніхто не говорить про інші речі.
Як втрачаєш усі опори – йдеш із попередньої роботи, намагаєшся зрозуміти, від яких речей відмовитися, а які везти із собою, бо твій ліміт – дві валізи. Залишаєш друзів, і чудово, якщо вони залишаються на зв’язку.
А якщо ні?
Виходиш вранці за кавою і не знаєш, куди йти, бо це не місто, де ти прожив скількись років (іноді й усе життя). А ще вічні продовження внж, де трясешся за кожне повідомлення від міграційної служби, розбираєшся, як відкрити рахунок у банку, намагаєшся зрозуміти, як працює громадський транспорт (для мене це лютий тригер, до речі, не знаю, чому – якщо я знаю, як працює громадський транспорт у місті, я почуваюся спокійнішою, тож щоразу в новому місті я намагаюся це вивчати до поїздки), а ще щоб купити спеції, сметану, молоко, сир тощо, тобі перший час треба постійно забивати в перекладач ці слова.
На роботі ти завжди будеш іноземцем. Круто, якщо компанія міжнародна! Але я знаю місцеву людину, яка прийшла працювати в нову компанію тут, в Угорщині, і там був тільки один україномовний фахівець.
“Він виглядав і відчував себе таким самотнім навіть тоді, коли ми намагалися бути відкритими і підтримуючими”.
У мій перший робочий день моя команда запросила мене на обід. І ти навіть толком не знаєш, що замовляти, це нове місце. Круто, якщо команда класна (як у мене), і можна просто сказати “Що порадите взяти?)”. А якщо ні?
Цього ж самого дня на обіді мене запитували, як я ставлюся до поточної ситуації. І щоразу потрібен ресурс, щоб розповісти про те, що ти думаєш, як це виглядає зсередини.
Знаю особисто ситуації тих, хто виїхав, коли людині важко, і вона не може просто зірватися і поїхати з друзями кудись. Друзів немає.
Якщо радісно, не може поділитися, бо нікого немає теж.
Ти наодинці з новим містом, новими людьми, новими системами.
Я не відмовляю від переїздів – ще раз уточню, що це найяскравіший досвід у моєму житті, мабуть.
Але дуже хочеться, щоб ці історії не тільки романтизували, а й бачили в них реальність. Це складно, але воно того варте, якщо ви готові до цього. Або хоча б готові боротися і будувати нове.
Якщо у вас будуть якісь питання про переїзд (технічні або більш загальні) і релокацію, пишіть в коментарях. Сьогодні тягне на чесність, тому з радістю поділюся всім-всім або буду рада чимось допомогти)
