З нашої схильності діяти народжуються два неприємних наслідки.
По-перше, те, що сталося внаслідок бездіяльності, видається не настільки вже й страшним.
Це феномен “недооцінки бездіяльності”. Ну як звинуватити людину, коли вона нічого не робила?
Наприклад, дорослих, які свідомо завдали шкоди здоров’ю дитини, карають з максимальною суворістю. Усе правильно.
А тепер подивимося на ситуацію навколо щеплень. Якщо держава офіційно визнає їхню корисність, то батьків треба карати за відмову щепити дітей. Аргумент той самий – заподіяння шкоди дітям. Але це рішення ніхто не обговорює (так само, як і протилежне), оскільки бездіяльність дорослих не виглядає настільки ж небезпечною, як дія.
По-друге, народжується “дія заради дії”. Ми проявляємо активність просто щоб переконати себе – або інших – що ми молодці.
Класичний приклад – лікарі. Молоді батьки викликають лікаря до хворої дитини. Слова “все минеться само” заспокоюють слабо. Рекомендація “чаю з варенням” здається застарілою. Мама з татом хвилюються. Хочуть побачити “справжнє лікування”.
У результаті лікар виписує таблетки типу “печінки берберійської качки”. Щоб заспокоїти батьків, не нашкодивши при цьому дитині.
Обидва феномени обожнюють використовувати хитрі співробітники. У кризу тихо стоять осторонь, щоб потім приєднатися до точки зору, що перемогла. Або активно, але безглуздо копошаться під час проєкту. Не приносять користі, але гучно акцентують свою участь.
Це помітно і це треба присікати. Інакше модель поведінки “дія заради дії” стане превалювати в колективі. І завалить проєкт.
