Про те, як благі наміри окреслити проблему можуть призвести до паралічу волі.
На останньому Давосі новим модним словом стала “полікриза”. І це не дивно – природні катаклізми, що почастішали, військовий конфлікт у Європі, гіперінфляція, авторитаризм, що дедалі жорсткіше заявляє про себе, та інше, та інше. Питання в тому, наскільки пов’язані ці події та чи посилюють вони одна одну, перетворюючись на катастрофічну воронку, що затягує в себе людство?
Чи все-таки є місце випадковості та збігам, як зазвичай буває в історії, і все виглядає не так страшно? Про те, чи можлива полікриза насправді і чи перебуваємо ми вже в ній, розмірковує відомий політолог Деніел Дрезнер у своїй статті “Чи рухаємося ми до полікризи? Пояснюю модне слово”.
У “Звіті про глобальні ризики 2023”, опублікованому Всесвітнім економічним форумом напередодні січневої конференції, перша п’ятірка глобальних ризиків на найближчі два роки має такий вигляд: криза вартості життя, стихійні лиха, геополітичне протистояння, нездатність пом’якшити наслідки кліматичних змін, руйнування соціальної згуртованості та поляризація суспільства. У цьому загрозливо-попереджувальному контексті й з’являється слово “полікриза”:
Руйнування геополітичного співробітництва в середньостроковій перспективі матиме ланцюгову реакцію в царині глобальних ризиків, зокрема, сприяючи потенційній полікризі взаємозалежних екологічних, геополітичних і соціально-економічних ризиків, пов’язаних із пропозицією та попитом на природні ресурси.
Здається, є від чого схопитися за голову, власне, така реакція і була в учасників форуму. Однак Дрезнер пропонує не поспішати, а уважніше подивитися на цей неологізм, а також на те, що за ним стоїть. На його думку, концепція полікризи виникла не на порожньому місці, а її прихильники намагаються позначити щось більше, ніж “просто історію в дії” (як це визначив історик Найл Фергюсон, який заперечує цю концепцію).
“Вони намагаються дати ім’я переконанню, що світ, який дедалі взаємопов’язаніший і складніший, стає вразливішим для складної глобальної катастрофи, – каже Дрезнер. – Це цілком виправдана стурбованість. Однак той факт, що концепція полікризи реальна, не означає, що її логіка залізна”.
У дискусійному документі, опублікованому торік канадським дослідницьким центром Cascade Institute, що опікується системними та емерджентними (такими, що несподівано виникають) ризиками, концепцію полікризи окреслено доволі повно, і можна відзначити кілька її суттєвих особливостей. Перша з них – наявність причинно-наслідкових зв’язків між кризами, що виникають. Як пишуть автори документа, “…криза в одній глобальній системі має побічні ефекти, що каскадом поширюються на інші глобальні системи, створюючи або посилюючи кризи в них”.
Подібний ланцюжок системних криз уявити нескладно, більше того, останній період давав для цього приводи. Так, Дрезнер пропонує згадати пандемію Covid-19, що спричинила соціальну дисфункцію і збої в глобальній логістиці, або уявити можливі наслідки кліматичної кризи – “від нестачі продовольства до нових пандемій і сплеску міграції”.
Другою особливістю можна назвати залучення в кризу відразу декількох систем. У більш ранній версії документа Cascade Institute полікризою пропонувалося вважати ситуацію, “коли три і більше системи одночасно опиняються в кризі”. Автори, наприклад, зазначають, що нинішній військовий конфлікт “викликав кризу в продовольчих і енергетичних системах, посилив внутрішні ідеологічні розбіжності в багатьох країнах і загрожує відвернути міжнародні ресурси від боротьби зі зміною клімату”.
Третьою особливістю називається те, що в ситуації полікризи “колективний ефект” криз в окремих системах, які “взаємодіють, посилюють і видозмінюють одна одну”, не можна порівняти із “сумою ефектів, які б вони мали окремо”.
Отже, нинішню ситуацію все ж можна назвати полікризою чи поки що це “надлишковий неологізм”?
Роблячи невеличкий екскурс в історію терміна, Дрезнер зазначає, що вперше “полікриза” з’являється в 90-х роках у книжці французького філософа та соціолога Едгара Морена “Рідна Земля: маніфест нового тисячоліття”, де є попередження про те, що проблемою сучасності є не якась окрема загроза, а “складний взаємозв’язок проблем, антагонізмів, криз, неконтрольованих процесів і загальної кризи планети”.
Через 20 років голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер використовував “полікризу” для позначення низки потрясінь, викликаних фінансовою кризою 2008 року. І в обох випадках, на думку Дрезнера, полікриза не означала нічого іншого, крім “великої, поганої катастрофи”.
Історик Адам Туз, який популяризував “полікризу” у своїй вступній колонці у Financial Times у жовтні 2022 року, спирався вже на концепцію експертів Cascade Institute. Однак, за словами Дрезнера, Cascade Institute описує полікризу так, ніби вона сталася.
У зв’язку з цим Дрезнер пропонує перерахувати всі події, що вразили світ за останній період: найбільша за останній час сухопутна війна в Європі, руйнівна пандемія, різке збільшення потоків біженців, висока інфляція, нестійке глобальне управління і провідні демократії, які замикаються в собі, стикаючись із популістськими викликами вдома. Виглядає так, що повірити в полікризу, яка вразила світ, стає легко.
Але, каже Дрезнер, цей перелік не просто описує поточний момент, він також відображає ситуацію майже столітньої давнини: “Перша світова війна спустошила Європу. Вона також сприяла поширенню інформаційної цензури і пандемії грипу за допомогою пересування військ. Витрати війни і пандемії сильно послабили післявоєнний порядок, що призвело до спалахів гіперінфляції, появи неліберальних ідеологій і замикання демократій у собі”. То, може, справді, це всього лише “історія в дії, що римується сама з собою”?
З цим не згодні прихильники полікризи, стверджуючи, що її вірогідність збільшується через зростаючу синхронізацію і взаємопов’язаність системних ризиків. Томас Гомер-Діксон, один з експертів Cascade Institute, у нещодавній статті в The New York Times зазначає, що “складні та значною мірою невизнані причинно-наслідкові зв’язки між світовими економічними, соціальними та екологічними системами можуть призвести до того, що багато ризиків стануть критичними майже одночасно”.
Однак, за словами Дрезнера, у цих побоюваннях присутня неомальтузіанська логіка. Якщо Томас Мальтус вважав, що рано чи пізно людство, яке експоненціально зростає, перевищить свою здатність виробляти їжу, неомальтузіанців турбує радше те, що людська цивілізація випереджає свої ресурси в широкому сенсі.
“Ця логіка виявилася абсолютно неправильною, але вона досі сильна, – констатує Дрезнер. – Майбутнє за будь-якого розкладу не обійдеться без криз, але поняття полікризи може принести більше шкоди, ніж користі, у спробі взяти під контроль системні ризики, що загрожують людству”.
Серйозним недоліком концепції він вважає припущення, що “одна системна криза неминуче призведе до ефектів негативного зворотного зв’язку, які змусять інші системи зануритися в кризу”. Якщо цього не відбувається, то вся логіка полікризи руйнується. Експерти Cascade Institute це визнають, але вважають ймовірнішим, що “причинно-наслідкові зв’язки між системними кризами посилять, а не зменшать загальні ефекти, що виникають”.
На думку Дрезнера, це має цілком правдоподібний вигляд, якщо не враховувати особливостей справді складних систем, у яких кризи часто мають ендогенний характер (“через незбагненну внутрішню роботу системи”) і які в умовах стресу поводяться непередбачувано (прибічники полікризи це теж визнають), зокрема створюють непередбачувані причинно-наслідкові зв’язки.
Якщо це так, – каже він, – то припущення, що одна системна криза автоматично посилить стрес в інших системах, у кращому разі видається передчасним, а в гіршому – спотвореним.
Так, за словами Дрезнера, за останній рік було щонайменше два випадки, коли одна системна криза фактично зменшила кризове навантаження в іншій системі. Приміром, стагнація попиту в Китаї через політику нульової терпимості до Covid-19 допомогла запобігти подальшому розкручуванню інфляційної спіралі, а теплий осінньо-зимовий період у Європі, пов’язаний із кліматичними змінами, врятував її населення від енергетичної катастрофи.
На додаток до цього Дрезнер наводить слова економіста Ноа Сміта, який вважає, що не варто недооцінювати те, наскільки “глобальна економіка і політична система сповнені механізмів, що протидіють потрясінням”. Ба більше, у своєму блозі, на який посилається Дрезнер, Сміт висловлюється ще оптимістичніше, бачачи замість полікризи “полірішення, яке виникає”:
Загрози зміни клімату й авторитарного реваншизму, які наближаються, у поєднанні з потрясіннями, спричиненими коронавірусом та інфляцією, спонукали до дій як політиків, так і бізнес. І багато з цих дій зрештою призведуть до розв’язання кількох криз, а не тільки однієї.
І ще одна важлива причина, чому Дрезнер вважає в даній ситуації полікризу такою, що “скоріше збиває з пантелику, ніж допомагає”, – це неминуче відчуття безпорадності, що виникає від погляду на її складність і грандіозність. І у зв’язку з цим він нагадує застереження видатного економіста Альберта Гіршмана, яке він зробив у “Риториці реакції” з приводу “тези про марність”, що полягає у “відмові від превентивних дій через фаталістичне переконання, що все вже надто пізно”.
“Те, що полікризи ще не відбулося, не означає, що її немає на горизонті, – підсумовує Дрезнер. – Точно так само, як хтось купує страховку, щоб захиститися від малоймовірних результатів з великими наслідками, політики і громадянське суспільство повинні захищатися від найгірших сценаріїв”.
